“І трапилось, що в Іконії вкупі ввійшли вони до синагоги юдейської, і промовили так, що безліч юдеїв й огречених увірували. Невірні ж юдеї підбурили та роз’ятрили душі поган на братів. Та проте довгий час пробули вони там, промовляючи мужньо про Господа, що свідоцтво давав слову благодаті Своєї, і робив, щоб знамена та чуда чинились їхніми руками. А в місті народ поділився, і пристали одні до юдеїв, а інші тримались апостолів. Коли ж кинулися ті погани й юдеї з своїми старшими, щоб зневажити їх та камінням побити, то, дізнавшись про це, вони повтікали до міст лікаонських, до Лістри та Дервії, та в околиці їхні, і Євангелію там звіщали” (Дії Апостолів 14:1-7).
Анонс проповіді Миколи Сіродана: У цьому тексті йдеться про Павла і Варнаву, ми бачимо як Бог діяв через апостолів в той час. Проповідь Євангелія, звістка про спасіння, яку вони звіщали, завжди супроводжувалася чудесами і знаменнями від Бога, які підтверджували їх проповідь. Здавалося б, що ці чудеса повинні викликати захват і радість усіх, хто слухав і у апостолів не повинно було виникнути ніяких складнощів. Адже Бог постійно рухався постійно разом з ними і йшов попереду їх свідченням Своєї слави, чудес і знамень. Але одні люди, чуючи Боже слово приймають його з радістю, сповнюються Духом Святим, дякують Господу і в цей же час інші сповнюються не радістю, але люттю…